Будь-яка судова правотворчість, а тим паче правотворчість у «складних справах», коли виникає потреба в ухваленні судового рішення, яке може викликати сумнів із позицій його відповідності принципу розподілу влади, таке рішення має ухвалюватися тоді, коли на основі всебічного зважування аргументів «за» і «проти» суд дійде висновку, що захист права людини, яке є предметом його розгляду, неможливий без створення ним нормативного за змістом правоположення. Інакше кажучи, коли аргументи забезпечення прав людини виявляються вищими (переконливішими) в ієрархії цінностей за аргументи дотримання принципу розподілу влади в конкретній ситуації. Права людини – це і є той базовий критерій – орієнтир, який визначає межі судового тлумачення і судової правотворчості.