Judge Mazur

суддів М. В. Мазура, Ю. Л. Власова, О. В. Кривенди до постанови
Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2025 року

справа № 924/971/23
провадження № 12-25гс24

Суть справи

Позов

У цій справі Міністерство юстиції України (далі – позивач, Мінюст) у вересні 2023 рокузвернулось до суду з позовом до Благодійної організації «Благодійний фонд «Відродження Хмельниччини» (далі – Благодійний фонд) та Комуністичної партії України (далі – КПУ), в якому просило визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення, укладений 05.08.2014 року між Комуністичною партією України та Благодійною організацією «Благодійний фонд «Відродження Хмельниччини» (далі – оспорюваний договір), оскільки він є фіктивним в розумінні статті 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). У зв`язку з цим позивач також просив скасувати державну реєстрацію прав Благодійного фонду на відповідне нерухоме майно.

Позов був мотивований тим, що оспорюваний договір був укладений між відповідачами одразу після того, як Міністерство юстиції України у 2014 році звернулось до адміністративного суду з позовом про заборону діяльності Комуністичної партії України, а 05 липня 2022 року рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду діяльність КПУ була заборонена та її майно, кошти та інші активи партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень були передані у власність держави. Саме під час виконання Міністерством юстиції України цього судового рішення було встановлено, що після подання позову Міністерством юстиції України КПУ безоплатно відчужено спірне нерухоме майно на підставі оспорюваного договору дарування. Отже, на думку позивача, перехід права власності на нерухоме майно від КПУ до Благодійного Фонду мав на меті приховування справжніх намірів учасників правочину, а саме уникнення застосування наслідків заборони діяльності КПУ. При цьому позивач посилався на численні постанови Верховного Суду, де було зазначено, що правочин не може використовуватись учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення, а дії особи на відчуження майна, яка достеменно була обізнана про необхідність виконання грошового зобов`язання тощо, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна.

У частині строку звернення до суду позивач посилався на те, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У цьому випадку Міністерство юстиції України вважає, що такий строк слід відраховувати з моменту набрання законної сили рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі про заборону КПУ, тобто не раніше 27 липня 2022року.

Рішення суду першої інстанції

Господарський суд Хмельницької області рішенням від 27 лютого 2023 року у задоволенні позову Міністерству юстиції України відмовив. Вказане рішення мотивував тим, що на момент укладання спірного договору вимога щодо передачі майна на користь держави не містилася в позові про заборону КПУ (позовні вимоги були «збільшені» лише 24.06.2022), більше того, відповідна норма з`явилася після внесення відповідних змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій» від 03.05.2022 року. Суд також вважав припущенням і відкинув твердження позивача про те, що відповідачі з огляду на політичну ситуацію в державі могли допускати передання майна партії державі в майбутньому.

Рішення суду апеляційної інстанції

Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 13.02.2024 апеляційну скаргу Позивача задовольнив, рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове рішення, яким задовольнив позов Міністерства юстиції України, визнав недійсним оспорюваний договір та скасував рішення про державну реєстрацію прав Благодійного фонду на нежитлове приміщення.

Це рішення апеляційний суд мотивував тим, що на момент укладання договору дарування відповідачі могли передбачати, що у разі ухвалення адміністративним судом рішення про заборону діяльності КПУ відбудеться припинення її діяльності, у тому числі її керівні органи будуть позбавлені можливості вільно розпоряджатися своїм майном, а управління справами забороненої політичної партії перейде до ліквідатора (ліквідаційної комісії). Також апеляційний суд зауважив, що керівником і засновником Благодійного фонду, що є набувачем спірного майна, був ОСОБА_1 , який на момент укладання спірного договору був членом керівних органів Хмельницької організації КПУ, а місце реєстрації зазначеної організації КПУ співпадає з місцезнаходженням спірного майна. Вказане, на думку апеляційного суду, свідчить про відсутність мотивів укладати безоплатний договір про його відчуження на користь третьої особи, окрім мотиву на уникнення можливості переходу права власності на майно політичної партії у разі заборони її діяльності судом.

Касаційна скарга Благодійного фонду

Благодійний фонд подав на це рішення касаційну скаргу, в якій навів такі ключові аргументи:

• суд апеляційної інстанції в порушення ч. 4 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) з власної ініціативи здійснив пошук доказів щодо засновників та керівних органів Благодійного фонду, а також всупереч ч. 3 ст. 269 ГПК України долучив до матеріалів справи і дослідив новий доказ;

• оспорюваний договір не має ознак фіктивності, оскільки станом на час його укладання заборона політичної партії не передбачала передачу її майна у власність держави і відповідної вимоги не було на той час у позові;

• застосування до спірних правовідносин Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій» від 03.05.2022 року порушує положення ст. 58 Конституції України щодо заборони зворотної дії закону в часі;

• задоволення позову покладає на Благодійний фонд «надмірний» індивідуальний тягар, що порушує вимоги ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

• позивач пропустив строк позовної давності, оскільки державну реєстрацію речового права на підставі оспорюваного договору було здійснено ще 05.08.2014 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, створення та забезпечення функціонування якого було покладено на Міністерство юстиції України.

Рішення Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду своєю постановою від 16 квітня 2025 року частково задовольнила касаційну скаргу Благодійного фонду, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13 лютого 2024 року в частині вирішення вимог позову Міністерства юстиції України до Благодійного фонду, КПУ про визнання недійсним договору дарування скасувала і в цій частині залишила в силі рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 лютого 2023 року, виклавши його мотивувальну частину в своїй редакції. Також Велика Палата змінила постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13 лютого 2024 року в частині вирішення вимоги позову Міністерства юстиції України до Благодійного фонду, КПУ про скасування державної реєстрації, виклавши мотивувальну частину вказаної постанови в своїй редакції.

Рішення Великої Палати обґрунтоване наступними ключовими мотивами:

• на час звернення Мінюсту з цим позовом у вересні 2023 року була чинною редакція Закону України «Про політичні партії в Україні», яка покладає виконання рішення суду щодо заборони політичної партії в частині передачі майна у власність держави на Мінюст, тому це міністерство є належним позивачем (до моменту затвердження переліку майна політичної партії, переданого у власність держави);

• підстави позову (обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу) слід відрізняти від правових підстав позову (правового обґрунтування позову, тобто правової кваліфікації обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги); при цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин;

• «політична партія є важливим інститутом представницької демократії», а отже «основний статус політичної партії – публічно-правовий»; тож діяльність політичних партій підлягає державному контролю, а право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням; ст. 14 Закону України «Про політичні партії в Україні» визначає, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань, а відповідно до ст. 23 цього Закону в разі прийняття з`їздом (конференцією) політичної партії рішення про реорганізацію чи саморозпуск одночасно вирішується питання про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі. На підставі наведеного Велика Палата зробила висновок, що «законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску» (п. 167) і «розпорядження майном повинно відповідати цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність, яка у свою чергу не повинна суперечити приписам статті 37 Конституції України» п. 181);

• у межах справи № 826/9751/14 (про заборону КПУ) суд встановив обставини, які свідчать про те, що діяльність КПУ становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України; спірний договір дарування укладений 05.08.2014, тобто вже після відкриття провадження у справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ; укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення Мін`юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії), при цьому внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою;

• таким чином, Велика Палата, на відміну від суду апеляційної інстанції, не вважала спірний договір фіктивним у розумінні ст. 234 ЦК України, а дійшла висновку, що він є нікчемним в розумінні ст. 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок;

• оскільки Мінюст не був стороною спірного правочину, «Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не пропущений строк на звернення до суду. Мін`юст після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14 законної сили (27.07.2022), діючи в інтересах держави у межах своїх повноважень на виконання обов`язку щодо розшуку майна політичної партії, здійснив відповідний моніторинг і у зв`язку з цим міг дізнатись про вчинення спірного договору щодо передачі спірного нерухомого майна» (п. 226).

Мотиви окремої думки

На жаль, ми не можемо погодитися з таким рішенням більшості суддів.

Почнемо з того, щосам позов у цій справі ґрунтувався на кількох дещо суперечливих тезах.

З одного боку, за твердженням Мінюсту, інтерес держави в цій справі полягає в тому, що після ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій» від 03.05.2022 року та прийняття Восьмим апеляційним адміністративним судом рішення від 05 липня 2022 року про заборону КПУ все майно цієї партіє має бути передано у власність держави. При цьому перший відповідач (КПУ) ще в 2014 році одразу ж після подання позову про заборону цієї політичної партії передбачав можливі негативні наслідки задоволення позову у вигляді втрати майна, у зв`язку з чим уклав оспорюваний фіктивний договір для того, щоб уникнути таких наслідків.

З іншого боку, Мінюст не мав повноважень вчиняти будь-які дії щодо спірного майна до набрання рішенням суду про заборону КПУ, а тому перебіг позовної давності в цій справі слід відраховувати саме з цього моменту. При цьому Мінюст не зміг пояснити, чому в 2014 році під час подачі позову про заборону КПУ він не передбачав зазначених наслідків та своєчасно не вжив розумних і доступних заходів для того, щоб своєчасно забезпечити або захистити інтереси держави щодо майна КПУ.

Власне суперечність полягає в наступному:

1) якщо станом на 2014 рік закон не містив достатньо чітких і передбачуваних положень, які б визначали передачу майна політичної партії у власність держави як наслідок її заборони, то це дійсно пояснює, чому позивач ще не мав повноважень стосовно розшуку майна КПУ та не мав приводу для встановлення його долі (відповідно це пояснює, чому Мінюст у 2014 році не включив у позов про заборону КПУ вимогу щодо передачі майна цієї партії у власність держави, чому він не подав клопотання про забезпечення позову в тій справі, а також чому Мінюст або інший компетентний орган держави раніше 2022 року не з?ясовував долю майна КПУ і не подав позов про визнання оспорюваного в цій справі правочину недійсним протягом трьох років після його укладення чи державної реєстрації), але це одночасно означає і те, що позов про недійсність оспорюваного правочину, який розглядається в цій справі, є необґрунтованим, оскільки укладення відповідачами договору дарування з метою ухилення від «виконання зобов`язання», яке не тільки ще не виникло, але і його виникнення ще не було передбачено законом, не може бути достатньою підставою для твердження про фіктивність цього договору;

2) якщо ж погодитися з доводами позивача про те, що оспорюваний договір дарування є фіктивним, оскільки був укладений з протиправною метою «уникнення передачі майна у власність держави» (стор. 3 позову), то це можливо лише за умови, що наслідок заборони політичної партії у вигляді передачі її майна державі був чітко визначений в законі вже на час укладення відповідного договору, а відтак не тільки відповідачі, але й Мінюст, який звертався до суду з позовом про заборону політичної партії, ще в 2014 році повинен був передбачати такий наслідок, а тому вже тоді повинен був цікавитися долею майна КПУ (і Мінюст мав для цього всі можливості, оскільки вже тоді був держателем відповідних єдиних і державних реєстрів) та своєчасно вживати заходи чи то для забезпечення позову про заборону політичної партії, поданого в 2014 році, чи то для окремого оскарження будь-якої угоди про відчуження цього майна КПУ в межах трирічного строку позовної давності – відтак це призводить до висновку, що позивач звернувся у 2023 році з цим позовом про недійсність оспорюваного договору з пропуском строку позовної давності.

Для того, щоб визначитись із тим, яка з наведених альтернатив (кожна з яких була окремою і достатньою підставою для відмови в задоволенні позову) мала місце в цій справі, варто нагадати, що Закон України «Про політичні партії в Україні» було доповнено положенням про те, що в разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави майже через вісім років після укладення оспорюваного правочину згідно із Законом України № 2243-IX від 03.05.2022. У зв`язку з цим, висновки суду першої інстанції в цій справі виглядають більш переконливо, ніж висновки суду апеляційної інстанції.

Однак Велика Палата не підтримала ні висновки суду першої інстанції, ні висновки суду апеляційної інстанції, знайшовши іншу підставу для часткового задоволення позову – підставу, яка не була заявлена в самому позові: оспорюваний договір є нікчемним, оскільки він порушує публічний порядок через те, що політична партія, маючи публічно-правовий статус, не могла вільно розпоряджатися своїм майном.

Ми не підтримали це рішення Великої Палати з наступних причин.

Системне тлумачення цілої низки норм ГПК дають підстави вважати, що господарські суди мають розглядати справи не лише в межах заявлених позовних вимог, але й у межах обставин і правових підстав позову. Так, відповідно до ч. 1 ст. 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з ч. 1 і ч. 3 ст. 13 ГПК судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Зміст цих принципів детальніше розкривається в інших нормах ГПК: поряд із викладом обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначенням доказів, що підтверджують вказані обставини, позивач у позові має навести «правові підстави позову» (п. 5 ч. 3 ст. 162); ці підстави позову позивач має право змінити до закінчення підготовчого судового засідання шляхом подання письмової заяви (ч. 3 ст. 46 ГПК); про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначаються, окрім іншого, «предмет та підстави позову» (п. 3 ч. 2 ст. 176 ГПК); у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 5 ст. 269 ГПК); «зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається» (ч. 3 ст. 300 ГПК).

На додаток до наведеного, «переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права» (ч. 1 ст. 300 ГПК).

Хоча Велика Палата пояснила свій вибір іншої правової підстави для часткового задоволення позову тим, що суд має право застосувати іншу норму згідно з принципом jura novit curia, це твердження в контексті цієї справи не виглядає переконливим, оскільки Велика Палата пішла далеко за межі простого уточнення кваліфікації: вочевидь існує велика різниця між вимогою щодо визнання недійсним фіктивного правочину (де ключове значення має оцінка наміру його учасників – чи переслідували вони мету створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином?) та вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину у зв`язку з тим, що він порушує публічний порядок (для того необхідно встановити, що правочин був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним).

Зважаючи на те, що ні в позові, ні в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, ні в касаційній скарзі Благодійного фонду питання про порушення правочином публічного порядку не піднімалося, таке рішення Великої Палати несе ризик порушення принципу змагальності, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, Європейський суд з прав людини послідовно наголошує (“Ben Amamou c. Italie“, № 49058/20, 29 червня 2023 року):

«49.  Суд повторює, що поняття справедливого судового розгляду включає в себе право на змагальний розгляд, що передбачає право сторін не тільки на ознайомлення з інформацією, необхідною для успіху їхніх вимог, але й на вивчення та обговорення будь-яких документів або зауважень, поданих суду з метою вплинути на його рішення (див., серед інших джерел, рішення у справах “Vegotex International S.A. c. Belgique” [ВП], № 49812/09, § 134, від 3 листопада 2022 року, “Alexe c. Roumanie“, № 66522/09, § 33, 3 травня 2016 року, “Liga Portuguesa de Futebol Profissional c. Portugal”, № 4687/11, § 49, 17 травня 2016 року, та “Clinique des Acacias et autres c. France”, № 65399/01 та 3 інші, § 37, 13 жовтня 2005 року).

50.  Сам суд повинен поважати принцип змагальності, зокрема, коли він вирішує справу, ґрунтуючись на підставі, висунутій з власної ініціативи (ex officio), або запереченні, висунутому з власної ініціативи (див. рішення у справі “Vegotex International S.A. c. Belgique”, згадане вище, § 135, “Liga Portuguesa de Futebol Profissional c. Portugal”, згадане вище, § 58, “Alexe c. Roumanie“, згадане вище, § 34, “Cepek c. Republique tcheque“, № 9815/10, § 45, 5 вересня 2013 року, та “Prikyan et Angelova c. Bulgarie”, № 44624/98, § 42, 16 лютого 2006 року).

51.  Отже, вирішальним фактором є те, чи була сторона “захоплена зненацька” тим, що Суд прийняв рішення, ґрунтуючись на підставі, висунутій з власної ініціативи (див. згадане вище рішення у справі “Vegotex International S.A. c. Belgique”, § 135, згадане вище рішення у справі “Liga Portuguesa de Futebol Profissional c. Portugal”, § 59, та згадане вище рішення у справі “Clinique des Acacias et autres c. France”, § 43). Особлива ретельність вимагається від суду, коли спір набуває несподіваного повороту, тим більше, якщо це стосується питання, залишеного на розсуд суду. Принцип змагальності вимагає від судів не засновувати свої рішення на питаннях факту чи права, які не обговорювалися під час судового розгляду і які надають спору такого повороту, який навіть старанна сторона не змогла б передбачити (див. згадане вище рішення у справі “Vegotex International S.A. c. Belgique”, § 136, згадане вище рішення у справі “Alexe c. Roumanie“, § 37, та згадане вище рішення у справі “Cepek c. Republique tcheque“, § 48)».

Окрім наведеного, висновок Великої Палати про те, що політична партія не мала права відчужувати належне їй майно, а тому оспорюваний правочин порушує публічний порядок, ґрунтується радше на власному розумінні природи політичних партій, аніж на конкретній законодавчій нормі, яка би містила пряму заборону такого відчуження, а тому це тлумачення не можна вважати наперед передбачуваним для учасників оспорюваного правочину.  

Зрештою просте посилання на те, що Мінюст не був стороною оспорюваного договору, а тому міг дізнатися про цей правочин лише у 2022 році після набрання законної сили судовим рішенням про заборону КПУ, не є, на нашу думку, достатнім для твердження, що строк позовної давності для оскарження договору не сплинув, адже саме Мінюст подав у 2014 році позов про заборону КПУ, а тому не тільки міг, але й повинен був цікавитися долею майна КПУ (якщо пристати на позицію, що держава вже тоді мала законний інтерес щодо цього майна).

У цьому контексті вважаємо, що потенційно можливий подальший перегляд цієї справи Європейським судом з прав людини може поставити під сумнів рішення національних судів не лише з огляду на вимоги справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції), але й з точки зору дотримання гарантій ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Ми переконані, що навіть у справах із високим публічним інтересом суди не можуть виходити за межі наданих їм процесуальних повноважень, а отже, обов`язок дотримання принципу змагальності судового розгляду та передбачуваного застосування закону залишається незмінною гарантією захисту прав і свобод людини.

Судді                                                                             М. В. Мазур

                                                                                      Ю. Л. Власов

                                                                                      О. В. Кривенда