У цій справі йшлося не лише про зниклого добровольця, а й про зіткнення букви закону з жорстокою реальністю. Велика Палата запропонувала гнучкий підхід. Окрема думка підтримала його, але пішла далі, а через місяць з’явився законопроєкт, що говорить тією ж мовою. Цей текст — про право, яке вміє слухати.
Посилання:
В умовах війни зникають не лише люди — зникає й правова визначеність…
У грудні 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглядала справу про встановлення факту смерті добровольця, який, найімовірніше, загинув під час російського обстрілу ТРЦ «Ретровіль» у березні 2022 року. Його не знайшли — ані тіла, ані решток. Але було очевидно: він був на місці удару, ніс службу, і після атаки зник. Час ішов — його так і не знайшли.
І все ніби очевидно. Але коли відкриваєш Цивільний кодекс, усе стає значно складніше.
Коли закон гальмує справедливість
Частина друга статті 46 ЦК України каже:
“Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.”.
А тепер запитання: коли, за логікою цієї норми, мають почати спливати ці шість місяців? І що вважати «закінченням воєнних дій»?
Виявляється, в судовій практиці раніше існували принаймні два підходи: одні суди орієнтуються на дату самої події, яка загрожувала людині смертю. Інші — на «закінчення воєнних дій на території держави». Власне, саме ця колізія й стала предметом уваги Великої Палати, яка застосувала телеологічний спосіб тлумачення і зробила висновок, що:
“З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій.”
У своїй окремій думці я вітав такий висновок Великої Палати, адже він дозволив постановити справедливе рішення в цій справі, але водночас і дорікав у тому, що цей висновок вирішує проблему лише частково.
Гнучкість замість схеми
Тож я запропонував підхід, який, як мені здається, мав би стати логічним тлумаченням цієї норми. Якщо є переконливі докази, що людина загинула внаслідок воєнної атаки — не треба чекати два роки і не треба прив’язувати відлік строку до ефемерного «завершення бойових дій» на всій території держави. Бо нерідко смерть людини під час війни може бути цілком очевидною, навіть без тіла, тоді як війна може тривати ще довго.
Я запропонував модель: чим більш переконливо обставини зникнення людини свідчать про її смерть, тим менш формальний має бути підхід. І навпаки: якщо нічого достеменно не відомо про обставини зникнення особи, тоді, звісно, треба чекати.
Це була спроба додати закону гнучкості закону, людяності та зрорового глузду.
Законопроєкт, який говорить тією ж мовою
Через місяць після постанови Верховного Суду у Верховній Раді з’явився законопроєкт № 12451. Його суть — та ж сама: дозволити судам в окремих випадках відраховувати шестимісячний строк не з дня «завершення воєнних дій», а з моменту самої події, яка створила реальну загрозу для життя особи.
Я не знаю точно, чи надихалися автори законопроєкту моєю окремою думкою, але його мета (як це слідує з пояснювальної записки) явно співзвучна з нею: логіка запропонованих змін майже дзеркально відображає ту саму ідею — і за підходом до тлумачення, і за акцентом на конкретних обставинах, і навіть у способі моделювання типових ситуацій. Такі паралелі безперечно свідчать про те, що зв’язок між правосуддям і законотворчістю є двонаправленим. І це ще раз доводить: справжнє правосуддя починається не з абстракцій, а з реальних історій. І подекуди окремі думки теж можуть задавати імпульс для системних змін.
Що далі?
Закон ще не ухвалено. Але є проєкт і сьогодні парламент прийняв його за основу. А отже, є усвідомлення проблеми, є розуміння того, що закон — це не тільки букви, але й сенси (те, що називають його “духом”). І якщо судова практика (як рішення, так і окремі думки) може допомогти законодавцеві зробити крок уперед — це тільки на користь.
