Judge Mazur

Мазур М.В.
кандидат юридичних наук, доцент
суддя Верховного Суду

Мазур Н.І.
адвокатка Адвокатського об′єднання «Азонс»

ПРИНЦИП NON BIS IN IDEM У ПРАКТИЦІ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Non bis in idem (або ne bis in idem, від лат. «не двічі за одне») – це однин з найстаріших визнаних правових принципів західної цивілізації, який сягає своїм корінням часів греків і римлян, а зараз визнається більшістю цивілізованих націй в тій чи іншій формі [1, p. 171-172].

Цей принцип був закріплений і в Конституції України: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61). Буквальне прочитання цієї норми указує на те, що притягнення особи «за одне й те саме правопорушення» до різних видів юридичної відповідальності є цілком допустимим.

Принцип non bis in idem також закріплений у статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод: «Нікого не може бути вдруге притягнуто до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави».

Попри те, що зміст процитованої конвенційної норми відображає традиційний підхід, який зводить застосування принципу non bis in idem до сфери кримінальної юстиції, внаслідок «автономного» тлумачення терміну «кримінальний» у практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) заборона повторного притягнення до суду або покарання поширилася також на інші види проваджень і юридичної відповідальності, що існують в різних країнах (адміністративну, дисциплінарну, фінансову тощо).

Необхідність застосування автономного тлумачення Конвенції вперше розглядалася не в аспекті принципу non bis in idem, а в контексті права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції). Зокрема, у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» ЄСПЛ наголосив, що Конвенція, без жодного сумніву, дає змогу державам на власний розсуд визначати, які діяння вони кваліфікуватимуть як злочин, але в цілях застосування гарантій, передбачених Конвенцію, ЄСПЛ має тлумачити поняття «кримінальний» автономно: «Якби Договірні Держави могли на власний розсуд класифікувати правопорушення як дисциплінарне замість кримінального або переслідувати виконавця «змішаного» правопорушення на дисциплінарному, а не на кримінальному рівні, дія основних положень статей 6 і 7 була б підпорядкована їхній суверенній волі. Таке розширення повноважень могло б призвести до результатів, несумісних із цілями та завданнями Конвенції [2, § 81].

Іншими словами, якби ЄСПЛ спирався виключно на національну кваліфікацію тих чи інших проваджень та покарань як «кримінальних» (яка в різних країнах може бути відмінною), це унеможливило б формування єдиних конвенційних стандартів та створювало б загрозу «виведення» за межі конвенційних гарантій будь-яких категорій справ – для цього достатньо було б змінити їх назву з «кримінальних» на будь-які інші (адміністративні, дисциплінарні тощо). В унісон з такими пересторогами, висловленими ЄСПЛ вже достатньо давно, звучать слова Д.С. Азарова про «творчість» сучасного українського законодавця: «Схоже, що не можна виключати появу митної, лісової, виборчої та інших видів відповідальності з подібними назвами» [3, С. 31].

Зрештою, ознаки, за якими ЄСПЛ визначає, чи слід вважати те чи інше провадження або покарання «кримінальним» у розумінні Конвенції, отримали в його практиці назву «критерії Енгеля» [3, § 53].

Однак автономне тлумачення слова «кримінальний» в аспекті принципу non bis in idem напочатку призвело до виникнення у ЄСПЛ дещо непослідовної практики, що визнав і сам Суд [4, § 70], адже насправді правові системи багатьох країн дозволяли і досі дозволяють поєднувати різні види відповідальності за одні і ті самі діяння. І якщо поєднання кримінальної і цивільної відповідальності ніколи не становило проблеми з огляду на їх принципово відмінні цілі (каральні і компенсаційні відповідно), то притягнення осіб за одні й ті ж діяння до кримінальної і дисциплінарної, до кримінальної і адміністративної або до кримінальної і фінансової (тощо) відповідальності породило доволі складну проблему, вирішення якої у практиці ЄСПЛ триває вже багато років.

Знаковими для розвитку прецедентного права ЄСПЛ з цього питання стали справи «Сергій Золотухін проти Росії» [4] та «А і Б проти Норвегії» [5].

У першій із них заявник скаржився на те, що після відбуття ним покарання у вигляді трьох діб адміністративного арешту за дрібне хуліганство, його було притягнуто до суду в межах кримінальної справи за обвинуваченням, яке ґрунтувалося переважно на тих самих фактах (при цьому національний суд виправдав його за звинуваченням у хуліганські через відсутність складу злочину). У своєму рішенні Велика Палата ЄСПЛ зробила два важливих висновки:

1) для відповіді на питання про те, чи були правопорушення, за які заявника було притягнуто до відповідальності, одними й тими самими (idem), вирішальне значення має не правова кваліфікація (тобто аналіз відмінностей юридичних складів правопорушень) за національним правом, а відповідні факти – «стаття 4 Протоколу №7 має розумітись як заборона переслідування або судового розгляду справи про друге «правопорушення», якщо воно ґрунтується на однакових фактах або фактах, які, по суті, є тими самими» [4, § 82];

2) «дія статті 4 Протоколу №7 не обмежується правом не бути двічі покараним, але поширюється і на право не піддаватися двічі переслідуванню або не притягатися двічі до суду… Якби це було не так, то не було б необхідності в статті 4 Протоколу №7 додавати слово «покарано» до вислову «притягнено до суду», оскільки це було б простим дублюванням. Стаття 4 Протоколу №7 застосовується навіть тоді, коли особа була притягнута до відповідальності, але в результаті судового розгляду її справи не була засуджена. Суд нагадує, що стаття 4 Протоколу №7 містить три окремі гарантії і передбачає, що нікого не можна (i) переслідувати, (ii) притягати до суду або (iii) карати вдруге за те ж саме правопорушення» [4, § 110].

З урахуванням наведеного, ЄСПЛ встановив порушення статті 4 Протоколу №7, відкинувши доводи Уряду як щодо відмінностей двох проваджень у частині фактів і юридичної кваліфікації (оскільки факти, які були в основі адміністративної справи, стали також головним елементом обвинувачення у кримінальні справі), так і щодо відсутності порушення, оскільки заявника зрештою було виправдано (адже розгляд кримінальної справи тривав більше десяти місяців, протягом яких заявник повинен був брати участь у розслідуванні і поставати перед судом, який не встановив порушення принципу non bis in idem, виправдавши заявника з іншої підстави). До речі, подібна ситуація мала місце і в справі «Ігор Тарасов проти України» [6; 7].

Пізніше у справі «Міхалаке проти Румунії» Велика Палата ЄСПЛ уточнила, що передбачена у ст. 4 Протоколу № 7 заборона повторного переслідування та покарання діє не лише після набрання законної сили судовим рішенням у першій справі, але й у разі ухвалення аналогічного за суттю рішення компетентним адміністративним органом [8].

У згаданій вище справі «А та Б проти Норвегії» Велика палата ЄСПЛрозвинула підхід, викладений у справі «Сергій Золотухін проти Росії», підкресливши, що принцип non bis in idem не буде порушений, якщо два провадження (скажімо, адміністративне і кримінальне) утворюють єдине ціле, а не дублюються – для цього вони повинні бути «досить тісно пов’язані за суттю та в часі». При цьому висновок про наявність такого «тісного зв’язку за суттю» можливо зробити за наявності таких факторів: 1) наявність у обох провадженнях взаємодоповнюючих цілей, які стосуються різних аспектів одного діяння; 2) передбачуваність ще одного провадження для особи; 3) мінімізація дублювання процедури збору та оцінки доказів, а також належна взаємодія між органами; 4) врахування покарання (санкцій) із попереднього провадження при призначення покарання (санкції) в другій справі (для уникнення надмірного тягаря для особи) [5, §§ 111, 130, 132].

У практиці Касаційного кримінального суду (ККС) у складі Верховного Суду питання про можливе порушення принципу non bis in idem поставало вже не один раз і кожного разу його вирішення було не простим завданням:

1) У справах № 686/13138/15-к (постанова колегії суддів ККС від 15 січня 2019 року), № 612/712/16-к (постанова об’єднаної палати ККС від 2 грудня 2019 року) та деяких інших йшлося про засудження осіб, які керували транспортними засобами, будучи позбавленими за вироком суду цього права, за ч. 1 ст. 389 КК (ухилення засудженого від покарання у виді позбавлення права займатись певною діяльністю) після набрання законної сили постановою про притягнення їх до адміністративної відповідальності за ч. 3 (у чинній редакції – це ч. 4) ст. 126 КУпАП (керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування транспортними засобами). В обох справах Верховний Суд скасував рішення апеляційних судів у зв’язку з тим, що вони належним чином не перевірили дотримання гарантій, передбачених у ст. 4 Протоколу №7. Отже, Верховний Суд в цілому визнав застосовність наведеної конвенційної норми до подібних ситуацій, хоча окремі науковці критикують об’єднану палату за «надмірний консерватизм» і «умовний (відносний) характер» її висновку [9, с. 577-578]. Варто зауважити, що один із авторів цього тексту, який брав участь у розгляді обох справ, висловив збіжні окремі думки до обох судових постанов, наголошуючи на тому, що Верховному Суду належало зайняти більш чітку позицію і ухвалити рішення про закриття кримінальних проваджень з посиланням на порушення принципу non bis in idem.

2) Дещо відмінною є ситуація, коли особу засудили за ч. 1 ст. 286 КК (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження) після розгляду стосовно неї протоколу про адміністративне правопорушення за ст. 124 КУпАП (порушення правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів). У справах № 493/1096/15-к (постанова колегії суддів від 2 жовтня 2018 року) і № 686/11795/17 (постанова колегії суддів від 8 грудня 2022 року) Верховний Суд дійшов висновку, що порушення принципу non bis in idem відсутнє, оскільки ст. 124 КУпАП, на відміну від ч. 1 ст. 286 КК, не передбачає відповідальності за спричинення під час ДТП тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Схожа ситуація мала місце в справі № 607/13421/22 (постанова колегії суддів від 1 травня 2024 року), де Верховний Суд не знайшов порушення вказаного принципу при засудженні за ч. 2 ст. 286-1 КК (порушення правил безпеки дорожнього руху, вчинене в стані алкогольного сп’яніння, що заподіяло потерпілому тяжке тілесне ушкодження) особи, яку раніше було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП (керування транспортними засобами особами в стані алкогольного сп`яніння). Ці висновки ККС можна порівняти зі справою «Bajčić v. Croatia» [10], де ЄСПЛ дійшов схожих висновків стосовно притягнення особи до кримінальної відповідальності за ДТП, яка спричинила смерть пішохода, після накладення на неї адміністративного стягнення за перевищення швидкості.

3) У справі № 663/3390/19 (постанова від 12 жовтня 2021 року) колегія суддів ККС визнала правильними висновки судів нижчих інстанцій щодо виправдання особи за ст. 126-1 КК (домашнє насильство), оскільки в основу цього обвинувачення були покладені лише факти, за які цю особу вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства). Натомість у постанові від 14 червня 2022 року (справа № 585/3184/20) колегія суддів ККС зазначила, що попереднє притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства за умови подальшої повторюваності вчинення протиправних дій щодо певної потерпілої особи чи осіб і настання конкретних наслідків, які визначені законодавцем як більш тяжкі, ніж ті, що зазначені в законодавстві України про адміністративні правопорушення, не свідчить про подвійне притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а підтверджує систематичність дій винуватої особи. Цей підхід, який ККС застосував і деяких інших постановах, можна порівняти зі схожими висновками ЄСПЛ у справі «Galović v. Croatia» [11].

4) Дискусійним у практиці ККС залишається питання про можливість притягнення осіб до кримінальної відповідальності, якщо за ті ж самі діяння вони були притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Наприклад, у справі № 208/4254/19 (постанова колегії суддів ККС від 26 вересня 2023 року) Верховний Суд зазначив, що притягнення особи до дисциплінарної відповідальності за порушення Порядку організації та забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях не виключає можливість притягнення його до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 328 КК (розголошення державної таємниці) в силу ст. 61 Конституції України, оскільки дисциплінарна та кримінальна відповідальність є різними видами юридичної відповідальності. Натомість у справах № 397/1694/14 (постанова колегії суддів ККС від 16 квітня 2020 року) і № 577/4109/19 (постанова колегії суддів ККС від 12 жовтня 2021 року) Верховний Суд вважав неможливим притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 390 КК (порушення встановлених правил проживання особою, засудженою до обмеження волі), якщо за кожен з таких фактів до цієї особи застосовувалися заходи стягнення, визначені КВК. Ця позиція знайшла різну оцінку в науковій літературі (якщо, скажімо, Є.О. Письменський підтримав її [12], то К.П. Задоя не вважав її обґрунтованою [9, С. 568-571]). До речі, в останній згаданій справі суддя Н.О. Антонюк не приєдналася до більшості суддів і мала окрему думку.

Проаналізовані вище приклади демонструють різноманітність ситуацій, в яких виникає потреба в перевірці дотримання судами принципу non bis in idem, та складність такої оцінки як для Верховного Суду, так і для Європейського суду з прав людини, який протягом багатьох років неодноразово уточнював свою позицію з цього питання. Але сьогодні можна із впевненістю прогнозувати, що схожі питання ще неодноразово постануть у практиці обох цих судів.

Список використаних джерел

1. Sure Log. The Practical Applications of Ne Bis in Idem in International Criminal Law // International Crime and Punishment: Selected Issues, Volume 2. Edited by Sienho Yee.– University Press of America, 2004. – P. 169-204.

2. Case of Engel and Others v. the Netherlands, ECHR, nos. 5100/71, 5101/71, 5102/71, 5354/72 and 5370/72, 8 June 1976, URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57479.

3. Азаров Д.С. Non bis in idem та види юридичної відповідальності // Принципи права : універсальне та національне в контексті сучасних глобалізаційних і євроінтеграційних процесів : Тези доповідей на міжнародній конференції (Київ, 21-22 червня 2024 р.), К., 2024. – C. 26–31.

4. Cправа «Сергій Золотухін проти Росії», ЄСПЛ [ВП], № 14939/03, 10 лютого 2009 року, URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-117760.

5. Case of A and B v. Norway, ECHR [GC], nos. 524130/11 and 29758/11, 15 November 2016, URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-168972.

6. Cправа «Ігор Тарасов проти України», ЄСПЛ, № 44396/05, 16 червня 2016 року, URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_b63.

7. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 1-464/2008, URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98235795.

8. Case of Mihalache v. Romania, ECHR [GC], no. 54012/10, 8 July 2019, URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-194523.

9. Задоя К.П. Основи європейського кримінального права : навч. посібник. Одеса : Фенікс, 2024. – 828 с.

10. Case of Bajčić v. Croatia, ECHR, no. 67334/13, 8 October 2020, URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-204820.

11. Case of Galović v. Croatia, ECHR, no. 45512/11, 31 August 2021, URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-211592.

12. Письменський Є.О. Про застосування принципу non bis in idem (ст. 61 Конституції України) у практиці Верховного Суду // Збірка тез доповідей учасників науково-практичної конференції «Конституційні засади кримінального права України», (Київ, 22 грудня 2020 року). К., 2020. – С. 75–79. URL : https://rep.dnuvs.ukr.education/handle/123456789/874.